Мене звати Іра, але друзі називають мене Ірка…
Моя історія схожа на історії багатьох інших хлопців та дівчат «Еммаусу»: я була покинута і роками жила у дитячому будинку. Коли я познайомилася з «Еммаусом», у мене з’явилися друзі, які побачили в мені цінність, щось особливе і дорогоцінне. Моє життя змінилося.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Елена прийшла до нас додому і сказала, що наступного ранку ми повинні виїхати. Єдине, що нам вдалося зберегти й привезти з України — це наша дружба, ми змогли забрати з собою той дім, створений зі стосунків, любові та прихильності.
В Італії ми знайшли багато друзів, які зустріли нас так, ніби чекали на нас вічність, і це допомогло мені побачити світлі моменти навіть у такому болісному контексті, як війна.
Коли я говорю про «Еммаус», я не маю на увазі організацію, бо для мене це сім’я, яка мене любить. І я щаслива бути частиною цієї родини.
Історія Віки
Я народилася з інвалідністю, тому відвідувала спеціальну школу. Я дуже добре вчилася, але часто відчувала себе самотньою, бо люди говорили зі мною лише тоді, коли їм щось було потрібно. Коли я закінчила навчання, мене запросили співпрацювати з Майстернею «Еммаус». Разом з іншими дівчатами ми почали готуватися до різноманітних виставок. Вперше люди були зі мною не тому, що їм щось було потрібно від мене, а тому, що вони любили мене. Я була щаслива.
Потім почалося повномасштабне вторгнення. 2 березня 2022 я з батьками виїхала з Харкова, щоб покинути Україну. Я прибула до Італії 8 березня в Новаццу, де були інші з Еммаусу, а мої батьки поїхали до Швейцарії.
Неможливо описати словами, як це жити, коли вдома війна… Біль від того, що моє улюблене місто руйнується — нестерпний і, здається, що по-справжньому жити можна лише тоді, коли війна закінчиться. Але я розумію, що життя не можна відкласти на потім, і найголовніше для мене — це усвідомлення того, наскільки воно дорогоцінне. Мені дуже допомагає те, що я не самотня: зараз я живу з людьми, яким можу довіряти, які мені допомагають і люблять мене.
Я продовжую жити.
Історія Тамари
Мене звуть Тамара, і я зрозуміла, що означає любити
До початку війни у мене була чудова робота: я працювала у ресторані швидкого харчування. Я була на ногах по сім годин, але мене це не турбувало. Мені подобалося бути незалежною, я хотіла все робити сама. Коли мені сказали, що я маю їхати до Італії, бо може бути війна, це було так, ніби мій світ раптово зруйнувався.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, я була в Італії. Перші кілька місяців я нічого не могла робити й думала лише про біль багатьох дітей і людей у моїй країні. Мені дуже допомогло те, що тьютори та друзі «Еммаусу» переживали той самий досвід: поруч зі мною завжди були люди, які глибоко розуміли мій біль, бо він був і їхнім болем, і вони допомагали мені бачити й приймати прекрасні речі, які я переживала тут, в Італії.
Минулого літа мене запросили перекладати зустрічі під час відпустки. Там все змінилося: я познайомилася з людьми, які одразу почали мене любити. Зі мною ще ніколи не траплялося, щоб хтось так швидко прив’язувався до мене. Це допомагає мені не зупинятися на досягнутому.
Цього року я зрозуміла, що мені потрібні інші, що я не хочу робити все сама. Я зрозуміла, що означає любити та відчувати, що люблять навзаєм.
Мене звати Артур, і Україна завжди буде в моєму серці
У дитинстві ми з сестрою потрапили до дитячого будинку. Згодом одна організація знайшла мені італійську сім’ю і я завжди їздив до них влітку і взимку, щоб добре провести час разом. Тоді вперше я почав відчувати себе частиною сім’ї, якої у мене ніколи не було.
Коли я вийшов з інтернату, то не знав, куди податися, а потім познайомився з «Еммаусом» і долучився до одного з їхніх проєктів. Там були чудові тьютори, які прийняли мене як рідного і допомогли знайти роботу. Вони завжди ставилися до мене серйозно: наприклад, одного разу я жартома сказав, що хотів би водити машину, а через деякий час мене записали в автошколу. Тьютори допомогли мені закінчити курси та отримати водійське посвідчення. Я почав довіряти «Еммаусу» і зрозумів, наскільки ми, діти, важливі для них і як сильно вони нас люблять. Потім почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, і я дуже страждаю, коли бачу з відстані картини болю в моїй країні, страждаю від того, що не можу захистити своє місто. Наразі мені допомагає лише підтримка та любов, яку я отримую від «Еммаусу» та моєї родини.
Історія Іри
Я Ірина, і в Еммаусі я знайшла сім’ю
До тридцяти трьох років я жила у дитячому будинку неподалік від Харкова. Моє дитинство було непростим: мені не вистачало любові та уваги, я часто хотіла розповісти про себе, але ніхто не слухав. Аж ось директор інтернату познайомив мене з людьми з «Еммаусу», які забрали мене до себе. Я нічого не вміла робити та була вражена тим, з якою турботою вони вчили мене читати й рахувати. Я зрозуміла, що вони мене люблять і поступово почала їм довіряти.
Я довіряла їм навіть тоді, коли вони сказали, що почалася повномасштабна війна і нам доведеться їхати в Італію. Я була налякана, бо ніколи так далеко не їздила. Але я погодилася, тому що Елена сказала мені, що все буде добре і що я не буду самотньою: я могла довіряти їй, тому що вона забрала мене з інтернату і вона любила мене.
Спочатку мені було важко і я дуже сумувала за Україною. Але потім поступово я познайомилася з багатьма друзями, і все змінилося. Я не думала, що можна полюбити таку людину, як я, але тепер у мене є сім’я і друзі. Я щаслива.
Мене звати Жанна і я виховую сина Дениса, який має аутизм. В мене також є старша донька, нейротипова, тож я з самого малечку бачила різницю у їхньому розвитку. Він не дивився в очі, не відгукувався на ім’я, не розмовляв. А потім в нього як понеслося — він все ще не відгукувався на ім’я, не вів діалог, не виконував інструкції, проте вірші, пісні, казки — просто лились, цей потік мовлення неможливо було зупинити-
Перші півтора року повномасштабного вторгнення ми провели в селі. Там Денис був у відносній безпеці, проте мав мінімум комунікацій з людьми. Ми повернулися до Харкова у жовтні 2023. Денис любить місто — трамваї, метро, гуляти вулицями, набережною. І його дуже засмучують руйнування. Тепер, коли він бачить зруйновані будинки, він каже з моєю інтонацією “Так, синочка, розбомбили”. І так багато разів.
Коли я почала шукати місця, куди ми могли б з ним ходити, я переживала за сина. Як він буде почуватися і поводитися в новій обстановці? Але все пройшло чудово. Він став частиною спільноти. Частиною суспільства. Я дуже рада, що ми потрапили в “Еммаус”. Він дає мені надію.